Цього автора я про себе охрестила «дядечко безвіз», бо саме
Жан Монне – спочатку коньячний комерсант, а потім політик та дипломат стояв
біля витоків сучасних європейських об’єднань. Він добре розумів, як і коли треба
об’єднуватись, щоб всім це було вигідно. А ще докладав усіх зусиль, щоб
зупинити агресію.
Хоча до книжки я поставилась скептично. Знаєте, спогади – це
такий формат, де кожен хоче показати себе з кращого боку, тому говорити про хоч
якусь об’єктивність (хоча б більш-менш) взагалі не випадає. Та, на щастя мсьє
Монне виявився людиною доволі скромною і не намагався переоцінювати своєї
діяльності.
Хоча зробив насправді багато, почавши активну діяльність ще
у часи Першої світової. Саме Жан Монне був одним із тих, хто шукав, які
забезпечити найнеобхіднішим армію та населення, які у часі війни не могли жити
нормальним життям. Сам через стан здоров’я він був непридатним для служби, тому знайшов своє місце серед
тиловиків-стратегів.
Він ще тоді відстоював ідею загального європейського об’єднання
(і не тільки проти спільного ворога) – не тільки у контексті «разом і батька
легше бити», а й у форматі поглиблення міждержавних стосунків для
взаємовигідної співпраці. І у часи Другої світової його вміння домовлятись дало
союзникам можливість озброїтись та подолати нацизм.
Тим не менш після завершення війни Монне не покинув ідей об’єднання,
адже загроза не зникла. І війна між Кореями стала цьому підтвердженням.
Монне мало розказує про себе, більше акцентуючи на своїх
колегах (мене у цій компанії найбільше бісить де Голль), але все одно виступає
таким домашнім порадником.
Дуже раджу книгу «дядечка безвіза» тим, хто цікавиться
європейською історією, перипетіями ХХ століття, а також дипломатією. Хороше
чтиво.
Немає коментарів:
Дописати коментар