Графічний роман століття: перший з серії "Пісочний чоловік" Ніла Геймана

Про свою любов до творів Ніла Геймана я можу говорити довго, але не буду. Розповім-но краще про його роботи в якості автора графічних романів. У мене є перший том The Sandman - "Прелюдії і ноктюрни" і я охоче взялась би за наступний, якби не постановила собі тимчасову книжкову дієту.

Як я розумію, "Рідна мова" збирається видати повне зібрання "Пісочних чоловіків", а їх чи то десять, чи то дванадцять (це вже все і всі додаткові матеріали). Наразі друком вийшли дві частини. Першу оцінила і скажу, що переклад норм (з лайкою, ага), бо графічна складова не від українського видавництва залежала.

У "Пісочного чоловіка" цікава історія створення. Ніл Гейман мав написати сценарій до роману (цілої серії) з якимось не надто популярним персонажем і звернувся до призабутого Сендмена, який зник з радарів ще в середині ХХ століття (а цей комікс з 90х, хоч би як давно це не здавалось). Художник, який працював над графікою, здається, змалював персонажа з самого Геймана - високий, худий, з розпатланим чорним волосся і в чорному прикиді (не здається, бо саме так і було).

Хто ж такий Сендмен - це той, хто приносить сон. Саме про нього пісенька, яку всі, мабуть, чули.

Добрий дядечко, який посипає діткам оченята піском, щоб ті добре спали. Але у нас Сендмен - геть не добрий, бо його потривожили і ув'язнили якісь мудила (так, там є таке слово), які хотіли впіймати Смерть (сестричку Сендмена).

Кажуть, що не варто читати Сендмена на ніч. Я про це чула, але знехтувала порадою. Спала паршиво, бо цей графічний роман - якась скарбниця сюжетів для жахіть. Божевілля від безсоння, непробудний сон, який вимучує найбільшими страхами, і ще багато того, що не хочеться переживати ніколи. Але мені вже дуже хочеться другий том, тому що це - неймовірно круте розглядальне чтиво.

А як у вас з графічними романами? Склалось?