Кожен має таку книжку, яку спочатку дуже хоче, а потім не
знаходить часу на її читання. «Лялька» лежала у мене всю осінь і добряче
намарудилась на поличці, поки зрештою потрапила у список негайного читання. А
допомогло їй у цьому нове зимове бінго (так, я знову у грі, тому читатиму
багато. Ех, ще б про це виходило багато писати).
Даніель Коул для мене новий автор, тому саме до цієї
категорії я й віднесла цю книгу.
Старт традиційний для детектива: розв’язка. Купа трупів. Тобто як купа. Труп –
один, але з шести людських запчастин (чи це не коректно називати запчастинами):
чоловіча голова, жіночий тулуб, жіноча рука, ще одна жіноча рука, і дві
чоловічі ноги: чорна і біла. І все це у страшну спеку і жахливо смердить.
Поліцейських вивертає від цього видовища, а Натану Вулфу доведеться
розслідувати, тим паче, що вбивця сам призначив його головним.
Історія кружляє і заплутує, адже все ж треба знайти, кому
належать фрагменти тіл, химерно сплетені у ляльку. А ще якось попередити
вбивства наступної шістки, яку вбивця вже встиг обрати. Телебачення запускає «годинник
смерті», який відраховує останні хвилини тим, кого обрав загадковий маніяк.
«Лялька» здається дуже простим детективом без підводних
течій. І так здаватиметься до кінця, аж поки стерно круто не розвернеться і
корабель сюжет ледь не стане руба від цих маневрів. Я здивувалась.
Сподіваюсь, що не останнє моє знайомство з Даніелем Коулом.
Немає коментарів:
Дописати коментар