Борис Єґіазарян "Сорок джерел", щоб зазирнути у себе

Знаєте, у чому секрет книг Бруно Ферерро? У тому, що кожен у них бачить себе, своїх близьких, звичайні побутові речі. Його притчі - про всіх навколо. Притчі Бориса Єґіазаряна дещо інші - вони про незвичайних людей, яких, проте можна упізнати у випадкових перехожих, вони затягують у себе і наповнюють все довкола новими сенсами.

"Сорок джерел" перенесли мене у стан близький до трансу. Маленька книжечка, у якій не так багато тексту, бо Єґіазарян перш за все художник, стала для мене сеансом йоги нідра, коли розслабляєшся настільки, що перестаєш реагувати на зовнішні подразники. Медитація у чистому виді. Ні, я не задрімала з нею. Просто повністю заспокоїлась.

Далека Вірменія раптом здалась мені рідною, і так хотілось доторкнутись до тих джерел, напитись свіжості гірського потічка і підставити плечі кавказькому сонцю, здатному зростити гранати. Вірменію Єґіазаряна не розривають протиріччя, це благословенна земля, де хочеться бути. Залишитись назавжди.

Зміст переказати не вдасться, але атмосфера "Сорока джерел" - цілюща і ніжна.

Тож, мабуть, якби треба було обрати книжку, в якій хочеться залишитись, я б тицьнула на цю теплу і повну спокою графічну збірку.