"Сірі бджоли" Андрія Куркова: про те, наскільки сильно б'є війна

Про війну у літературі розповідають або воїни-звитяжці, або завойовники, або ж поневолені. Ми звикли до героїчних саг про переможців або ж плачів за втраченою волею, але аж ніяк не до сірих буднів сірої зони, яку змалював Андрій Курков. Перше моє знайомство з автором залишило мене з запитанням: чому читаю його тільки зараз...

"Сірі бджоли" - одне з найсильніших літературних вражень мого літа. У жовтні про це вже можна говорити.


З одного боку: гнітюча атмосфера конфлікту, де воюють "наші" і "не зовсім наші, але наші" - головний герой Сергійовича не може втямити, що воно і звідки взялось, а ще не може нічого змінити. І тільки бджоли виганяють його з насидженого місця, бо їм ніде збирати мед на замінованих полях. Якби не вони, то сидів би він, як сусід Пашка (з друзями сепаратистами), і світу божого не бачив.

З іншого: сірість персонажів - тут немає сильних характерів, немає героїв, окрім хіба епізодичного Петра (українського воїна, який періодично навідується до Сергійовича з гостинцями і допомагає). Попіл і сажа так глибоко в'їлись у їхні душі, що там важко знайти щось добре і світле. Хоча загалом ж люди непогані... Якби не такі умови, можна було б вважати їх цілком нормальними. Середньостатистичними.

Але вся ця сірість творить дуже яскравий сюжет, зображення новітньої історії під новим кутом. Таким, під яким ми не звикли її бачити.

Раджу. Тим паче, що вже й українською вийшла.