Жан-Крістоф Ґранже "Пасажир": Подорож без багажу спогадів

Ґранже пише величезні епічні трилерові полотна, які так затягують, що й 600-700 сторінок пролітають непомітно. "Пасажир" за масштабністю не дотягує до мого улюбленого "Лонтано", та все ж це - розкішний зразок трилера з великою географією та протяжністю в часі.

Автор вибирає лейтмотивом синдром "пасажира без багажу": пацієнт періодично втрачає пам'ять і створює собі нову особистість, настільки реалістичну, що вірить у це всім серцем. До наступної втрати пам'яті. Ніби матрьошка (хоча тут вживають слово мотрійка - виявляється, є й такий варіант), яку треба довгенько мучити, щоб добратись до серединки-ядра.


Головному героєві потрібно пройти п'ять етапів, на кожному з яких він збиратиме себе заново, щоб зрозуміти, ким народився. Його підозрюватимуть у вбивствах, переслідуватимуть, ловитимуть, калічитимуть, але він все одно йтиме до мети. І знайде те, що шукав. Але що це йому дасть... Ґранже залишає нам додумувати відкритий фінал.

"Пасажира" варто прочитати хоча б тому, щоб відкрити для себе щось нове в психології, а ще насолодитись соковитою динамічною розповіддю, повною небезпек та усіляких жахіть.

І хто зна, чи немає серед нас таких же пасажирів без багажу...