"Ми" Євгенія Замятіна - антиутопія, у якій немає фантазії

У моїй читацькій практиці не так багато книг, які я читаю по півроку, але зараз покажу вам одну з тих, яку ніяк не могла закінчити. Хоча "Ми" Замятіна за обсягом зовсім невелика і подолати її можна за кілька годин, для мене вона розтягнулась на довгі місяці.

Написана на початку ХХ століття, вона переносить нас ХХХІІ, де начисто стерті відмінності між людьми. Однакові обличчя, імена - тільки одна літера і код, а фантазія, та й будь-яке інакодумство не те, щоб заборонені, а просто не виникають. Навіть особисте життя (його тілесний вияв) призначається за талонами (ну, мєрзасть же).


Роман побудований у вигляді рваного щоденника одного з конструкторів "інтегралу" - космічного корабля, на який всі покладають дуже великі надії. Те, що розповідь "скаче" можна пояснити тим, що чоловік пише на коліні, але мені геть не сподобалось, бо до суті я так і не добралась.

Є в цьому творі і підпільні революціонери, і любовна лінія, яка веде в нікуди. І дуже дивний фінал, який не сприйняли б в Голлівуді. Мені фантастично не сподобалось прочитане (я все сподівалась, що вкінці буде феєрична завершальна нота, але...), тому не раджу нікому це читати. Є багато кращих антиутопій.