Зведена сестра трилогії "Міленіум": чому не варто очікувати від "Дівчини у павутинні" чогось надзвичайного

"Дівчина у павутинні" Давіда Лаґеркранца мала би стати логічним продовженням трилогії Стіга Ларссона, яку той не зміг продовжити через передчасну смерть. Мала б, але не стала, тому що, як на мене, новий автор створив з вже відомими персонажами щось зовсім інше. Непоганий загалом трилер, але без атмосфери "Міленіуму".

Що мене здивувало у цій книжці? 

Насамперед те, як автор милується Мікаелем Блумквістом. Немає жодного такого красивого (навіть пом'ятого і недоспаного), такого талановитого і такого, що аж, як журналіст "Міленіуму" Мікаель Блумквіст. Так, я звикла називати його Мікаелем (хоча у цьому виданні Мікаел - не змогла себе змусити так завчити).

І те, як мало тут шифрується Лісбет - та вона тут майже постійно на виду. Як таке може бути?

Що потішило? 

Зав'язка злочинного сюжету з викраденням розробки та вбивством вченого. Цікаво і досить свіжо. Але те, як розвивались події, зовсім не сподобалось, аж надто багато скинули в одну купу. Я за дещо простішу архітектуру у романах, бо вийшло якось незрозуміло.

Що не сподобалось?

У цій книжці на мій погляд забагато зайвих рухів. Приплітати ще одного журналіста - як на мене, вже не треба було. Так, це подарувало "Міленіуму" стильну першу сторінку, а авторові десь з 30 сторінок тексту, але вибилось з загальної канви. Трохи забагато цієї жорстокості.

За яких умов читати "Дівчину у павутинні"?

Якщо з часів прочитання трилогії вже минуло кілька років, можна братись, тоді різниця не так впадатиме в око. Але, якщо ви дуже любили цю серію, то залиште її недочитаною, бо це середнячок.